Осінній ранок виплива з туману. Стирає марево із заспаних очей. А я лицем, де сонце сходить, стану, Зніму тягар недоспаних ночей. Поволі розправляю никлі плечі. Усмішку від проміння запалю. А сум мій віднесе косяк лелечий. Тебе, моє кохання, ще знайду. Радію тим краплинкам, що на листі. Вслухаюся в мелодію дощу. Як гарно ж так деревам, що в намисті! Тебе вже, любий, я не відпущу! І пролісками серце хай розквітне, І стане діамантова роса. А щастя, що для інших непомітне,
zoom_in